Спочатку,в донаучный період, на зорі людської цивілізації основним засобом боротьби зі злочинністю та попередження порушень норм моралі, права, соціальних запрето, табу, релігійних догм були жорстокі публічні страти (спалення, повішання, четвертування тощо). Страх жорстокого покарання виступав як основний, але безуспішний метод попередження злочинності.

Починаючи з XVIII століття в суспільній свідомості виникає помітний перелом у бік рішучого засудження публічних фізичних покарань і страт. Особливо гаряче засудження подібні методи боротьби зі злочинністю знайшли у французьких просвітителів XVIII століття Вольтера, Руссо, Дідро. Широку популярність в Європі отримала активна, викривальна діяльність Вольтера, разоблачавшего жорстокість і несправедливість правосуддя феодального. Вольтер з властивою йому запалом і загостреним почуттям справедливості бере на себе обов’язок громадського захисника по справі Каласа. І публічно, через друк, показує поспішність і несправедливість сталася кари, посмертно реабілітує публічно четвертованного Каласа, обвинуваченого нібито у вбивстві свого сина.

У XIX столітті В країнах Європи повсюдно відбувається помітне пом’якшення каральних заходів, повний відмова від публічних страт і екзекуцій. Однак спроби вдаватися до подібних заходів покарань зазначаються в окремих випадках аж до початку XX століття. Так, російський психіатр І. А. Сікорський в публікує гнівну статтю «Почуття, які відчуває глядачем при вигляді смертної кари», в якій описує страту через повішення. Він пише, що як би не були важкі гріхи злочинця, але вид страти, останніх хвилин засудженого, його прощання з життям не може не викликати у нормальної людини нічого, крім співчуття і сильного душевного потрясіння. Прогресивно налаштовані представники науки, громадські діячі вже в цей час приходять до висновку про абсолютно очевидною, абсолютну неприпустимість подібних кривавих видовищ для цивілізованого суспільства.